Abstract:
У даній статті досліджено проблему конституювання
жіночої ідентичності у романі Мануеля Пуїга «Поцілунок жінки-павука»
(1976), який вважається знаковим явищем у латиноамериканській прозі
другої половини ХХ століття. Особливу увагу приділено взаємодії
художнього та кінематографічного дискурсів, що оприявлюється через
переказування героєм Моліною сюжетів фільмів Голлівуду 1940–1950-х рр.
Аналізовані оповідні фрагменти не лише несуть функцію інтертексту, а й
стають основоположним механізмом конституювання та модифікації
самототожності персонажів.
Події роману розгортаються у просторі тюремної камери, в якій
співмешканцями є два протагоністи – революціонер Валентин та
гомосексуал Моліна. Через діалоги дискусійного характеру та кінематографічні «сеанси» тюремний простір перетворюється на поле для
реалізації численних перформативних актів, що актуалізують дихотомію
«репресивне тіло – вільна свідомість». У даному контексті кінематограф
виступає способом оприявнення страхів і бажань персонажів, які
приховуються, вивільнення сексуальної суб’єктності з-під контролю
патріархально-гетеронормативної влади.
Дослідницьку увагу сфокусовано на техніки кінематографу,
інкорпоровані у структуру роману (монтаж, зміна планів, концепція
погляду), на тілесні образи жіночих персонажів фільмів, які Моліна
розповідає та з якими ідентифікує себе. Повторне означування цих моделей
(у дусі концепції перформативної ідентичності Джудіт Батлер) сприяє
модифікації ролей та внутрішній трансформації героїв Валентин поступово звільняється від ідеологічної закостенілості, тоді
як Моліна прагне набути жіночу ідентичність, обираючи роль жертовної
героїні.
Фінал твору засвідчує трагізм і визвольний потенціал: політичний
режим знищує тіла персонажів, але їхня свідомість відкриває нові обрії
самопізнання. Символічний образ «жінки-павука» підсумовує цей процес,
фіксуючи глибинну метафору жіночої тілесності як простору свободи.
Роман Мануеля Пуїга слід трактувати як унікальний зразок
літературної репрезентації жіночої ідентичності крізь призму кінематографа, де екран стає каталізатором переосмислення ролей, тілесності,
соціальних моделей у контексті диктатури та репресій.
