Abstract:
У статті досліджено дискурс пам’яти та ностальгії у повісти Аделаїди Гарсія Моралес «Південь» (“El sur”, 1985) як художній механізм осмислення приватного й колективного минулого в іспанській прозі кінця ХХ століття. У центрі уваги перебуває ретроспективна оповідь Адріани, звернена до померлого батька й організована як поступове повернення до дитинства, родинного мовчання, досвіду втрати та прихованих травматичних смислів. Пам’ять у творі розглянуто як процесс пізнього саморозуміння, що розгортається через фрагментарні спогади, повторювані образи, речові сліди, просторові деталі, замовчувані епізоди й афективні залишки пережитого. Така оповідна організація дає змогу простежити, як особистий спогад поступово відкриває складнішу структуру родинної історії, у якій дитяча любов до батька, захоплення його таємничою силою, страх, самотність і пізнє знання входять у єдину динаміку внутрішнього прозріння.
Теоретичним підґрунтям розвідки стали підходи до ностальгії як форми реконструкції минулого, пов’язаної з пам’яттю, уявою, афективним досвідом і критичним переглядом утраченого. Особливого значення набуває поняття асертивної ностальгії, що дає змогу прочитати Адріанине повернення до дитинства як процес деміфологізації ідеалізованого образу батька та поступового внутрішнього звільнення від тягаря родинної травми. Ностальгія у повісти функціонує в часовому, міжособистісному й матеріально- просторовому вимірах, охоплюючи пам’ять про дитинство, стосунки з батьком і матір’ю, систему речей, образ дому, Севілью, Глорію Вальє та Міґеля, через яких відкривається прихована частина Рафаелевого життя. Дім у цій структурі акумулює досвід мовчання, страху, занепаду й психологічного надлому, тоді як Південь пов’язаний із мітом, утратою,
покликом іншого життя та відкладеною правдою про батька. У такій перспективі «Південь» розкривається як текст про міжпоколіннєве передавання травматичного досвіду, де наслідки громадянської війни, франкістської доби й повоєнного мовчання проявляються в домашній ізоляції, релігійному осуді, почутті вигнання, емоційній недоступності батька та успадкованій схильності героїні до самозамикання. Просторова
система повісти увиразнює цей процес, перетворюючи будинок, сад, фонтан, покинуті предмети й севільський простір на носії пам’яти, у яких особистий досвід набуває історичної глибини. Пам’ять у творі діє як процесс пізнього саморозуміння, завдяки якому минуле зберігає болісну силу, поступово отримує мову й втрачає владу остаточно визначати майбутнє суб’єкта.
